чотири місяці поспіль ішли дощі

витоптуючи посіви збиваючи садовину

йшли як новобранці,

старанно поливали придорожні кущі,

затягували, як могли, свій похід на чужу війну.

і ніхто з нас не знав,

де насправді знаходиться зона бойових дій

і не уявляв реальних масштабів втрат.

та для підняття духу до нас прибилась жінка на ім*я Надія,

яка взагалі не збиралася помирати.

у кожного чоловіка, повторювала, своя персональна війна

і нагріта зброя в руках,  

за яку він готовий триматись до скону,

а перемога – їй все одно з ким

 вона як курва вона

не належить нікому

і ми слухали, як у горлі її перекочуються громи,

коли вона нам співала свої дивні похідні й колискові,

і в кожній краплі її дезинфікуючої слини

була отрута любові

бо в кожної жінки, казала вона, буває така любов,

яка ставить її на коліна, засовує дуло до рота

і не вбиває. І тоді йдуть крізь неї дощі,

за ротою рота,

щоб змити кров.

любі мої френди, будь ласка, випробуйте на дітях (3-7 років) і поділіться враженнями :)
бо моє дитьо вже трохи завелике для цього діла 


*******

Стоїть кіт на воротях,

у червоних чоботях.

Кричимо йому: лови

м*яч поверх голови!

Кіт сховався за хвіст:

Я не футболіст!

Миші хором:

Що за сором!!!

Весь світ із воріт –

*******
Усередині дині – диньки

Довго тягнуться їм деньки.

Здається динькам,

що деньки нікуди не йдуть,

а лежнем лежать,

сиднем сидять,

повзнем повзуть.

А деньки, а деньки –

Швидко мчать, як літаки.

За днем деньок,

Повна осінь диньок.

cказати собі чесно, якомога чесніше,

                               так ніби уже немає чого втрачати:

ми надто довго жили, покладаючись на інших -

                           як книжка пише, що люди скажуть,

ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,

до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,

до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.

сказати собі чітко:

                        не вистачить сіл і містечок, 

                                               щоб кожна хата скраю,

не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,

не вистачить поля,

       навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю.

сказати собі безжально,

                                      не ховаючись за плечі інших,

не сягаючи щоразу по славу дідів та пам*ять героїв,

                як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,                         

не втікаючи у тужливу пісню.

сказати собі:

я – остання буква абетки, без якої мене не буде,

я - остання територія,

я – те, чого я не можу зректися,

я - тесля колоди у власному оці

я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу

я не можу віддати того, що мені не належить

я належу до цього народу, я - цей народ

я не хочу, щоб ми довіку

                          ходили такими глухими шляхами,

отже, я починаю від себе - я розорюю межі

я – ми, я-ми, ями

ось тут Дана Пінчевська повісила свій переклад з російської вірша Ігоря Бєлова
greenmara.livejournal.com/892454.html

А оскільки я теж перекладала цей вірш для майбутньої публікації, то вирішила вивісити і свій переклад.
І взагалі - чим більше перекладів, тим більше шансів наблизитися до оригіналу :) 

 * * *

По вулиці німецькій звуженій

пройди, відчувши у собі

повітряних нальотів музику

навислу поверх сновидінь.
 

Тобі це місто тільки сниться

Переінакшене в війну,

як орден на сюжетній нитці

в буденну вплетене канву.
 

Ну так привіт тобі, прокинься

такого міста й не було

є тільки добре знаний присмак

від контрабандних цигарок.
 

А ти - проїздом. І з вокзалу

в руїни пам"яті чужі

автобус з полиском кривавим

несе від щирої душі.
 

І попід небом східнопруським,

усе збагнувши наперед

обличчя вліво відвернувши

неперевершено пройде
 

любов як ординарна звістка

і нам залишиться ота

не вітчизняна, а всесвітня

невикричана німота
 

( (оригінал) )

що ще раз доводить, що демократія в руках ідіотів - меганебезпечна річ